ІСТОРИЧНА ДОВІДКА до 80 річчя Запорізького району Запорізької області. (1939 – 2019)
Благославен той день і час
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами сльозами!
Запоріжжя. Батько Великий Луг – історичний край. Мчала тут історія і на конях козацьких, тяглася на возах чумацьких, тупотіла ордою чужинською. В свій час писали про «Гілею», Батька Великого Луга, греки Гомер і Геродот, арабські мандрівники та візантійські імператори. Саме тут тісно переплелися поміж собою річкова, морська, океанська та космічна цивілізації. І тут в Гілеї, на перехресті історичних доріг, де поєднуються схід і захід, північ і південь «Великим шовковим» та «Із варяг в греки» шляхами, багато тисячоліть тому зустрілися кіммерійці і скіфи, сармати і готи… Вони залишили нам, представникам східнослов’янської цивілізації, у спадок, своїх мовчазних представників – кургани та топонімічні назви такі, як Гермесів хутір (село Мар’ївка Запорізького району Запорізької області), де в одному із курганів знайшли золоту платівку із зображенням, як припускають деякі археологи, бою між синами Геракла. Взагалі на теренах Запорізького району охороняються законом біля 800 курганів.
Ось що писав археолог – поет, який знайшов всесвітньо відому пектораль, Борис Мозолєвський, про наших предків скіфів.
Они клялись не нашими богами
Но так же в муках их рожала мать
То были биты лютыми врагами
То сами шли кого-то убивать.
Саме тут, на обох берегах Дніпра – Славути розкинув свої хлібні лани наш славний Запорізький район.
На початку нашої ери, Дніпром, до київських гір йшов апостол Андрій Первозваний. Під час непростої виснажливої подорожі він зупинився відпочивати на Білій горі.
«І став молитися… Захотілося йому пити, а від Дніпра одійшов далеченько. Спустився с кучугур в ліс, копнув під деревом – і полилась вода… Обіклав він ту криницю камінням і сказав: «Буде колись з неї пить мир хрещений»… Пішов тоді до каючка, сів і помахав веслом на пороги.
Пам’ятний знак на Білій горі на честь Андрія Первозваного
Над цією криницею тепер стоїть зруб і святять воду щороку на весняного Григорія. (23 квітня). Вода в криниці дуже цілюща і найбільше помагає від очей».
В княжу добу пропливали Дніпром на Царград ладії київських князів: Кія, Олега, Ігоря, княгині Ольги, Святослава Хороброго… і зупинялися вони дійшовши водою до Білої гори. Князі, з військових міркувань, піднімалися на її, більш ніж 100 метрову висоту і оглядали суміжну сторону. Бо саме по Дніпру в ті часи проходив водорозділ між кочовими та осілими народами. А також, стоячи на Білій горі, київські князі з її висоти, розглядали історичну перспективу Древньої Русі. Сідаючи, після оглядин місцевості та проведення розвідки у свої ладії, русичі зі словами: «Руська земле, тепер ти за Горою» вирушали далі, повертаючи річищем Дніпра майже на 90 градусів на південь.
Від кочівників, нам залишилося у спадок багато топонімічних назв: Кушугум – дрібний пісок, Канцерівка – насичена кров’ю, Кічкас – переправа…
Сьогодні точиться дискусія де провів зиму 971 – 972 наш первородний князь Святослав Хоробрий. Літописи доносять до нас назву Білогор’є і де хто з істориків вважає, що це Бєлгород – Днєстровський район Одеської області, але є ще інша версія, що це – Заломи, про які у 80 роки ХIХ століття писав Д.І.Яворницький: «Нижче балки Червоної, по правому березі Дніпра, починаються так звані Заломи. Це щось на кшталт обвалів, які знаходяться серед гір і покриті лісом. Місце дуже грандіозне, дуже мальовниче і дуже зручне для тих, хто захотів би сховатися в ньому від кого небудь. Тут є такі розвилини, дуже уміло приховані самою природою…».
Скіфи обкладали кургани каменем – піщаником – крепідами, а потім із дернової землі будували самі кургани.
Бій Святослава з печенігами
І саме тут, по партизанські переховувалися від влади запорожці? Значить було де сховатися! До того ж було що їсти і пити і людям і коням.
Є в Запорізькому районі на правому березі Дніпра балка Канцерівка, яка впадає в дніпровське річищі. Це місце споконвічних постійних грабіжницьких засад від скіфів до печенігів, татар, поляків, запорожців і так, до перших десятиріч ХХ століття, біля підходів до стародавнього Протолчого броду і Кічкаської переправи.
Своє тюрське найменування «Кансира» – «кровоточива», «така, що стікає кров’ю», «насичена кров’ю» балка могла дістати у зв’язку із знищенням слов’янської дружини і вбивством київського князя Святослава Ігоревича в 972 році десь у районі останніх дніпровських порогів, коли він обходив їх малою річкою.
В козачі часи, правий берег Дніпра, вздовж Старої Січової дороги, заселяли запорозькі козаки Кодацької паланки: Бабура, Задирака, Довгий, Головко, Чорний, Коржани, Канівець, Джерелівський…,
Стара Січова дорога, або козацька – діяла споконвіку, ще з часів Трипільської культури і була фрагментом геополітичної діагоналі «Із варяг в греки» і починалася вона десь біля Кремечука і йшла правим берегом Дніпра до Кодака, далі через Біленьке в низ туди на Очаків, на Кінбурн, на Рим, на Візантію.
Саме тут, на теренах нижнього Подніпров’я, розгорталася національно – визвольна боротьба українського народу, під керівництвом Богдана Михайловича Хмельницького, проти панування на Україні Речі Посполитої. У січні 2018 року виповнилося рівно 370 років, як по Старій Січовій дорозі через Вище Тарасівку, Червонянську балку, Білянське урочище, мимо Білої гори та через Крутий яр, Нижню Хортицю та Бабурку, Богдан Хмельницький вів повсталих запорожців на острів Хортицю збивати залогу Речі Посполитої, яка стояла там, на чолі з полковником Гурським.
Микола Струнніков. Тарас Бульба з синами. (Картина писалась в Біленькому) 1920-1921 рр.
Д.І.Яворницький пише: «На Заломах є ще одне чудове місце, яке зветься Гульбіще….
За легендою, саме тут, запорожці писали листа турецькому султану. У Яворницького на той час було декілька неповних версій цього листа, а повний його текст був доставлений Дмитру Івановичу: «…священиком села Вище – Тарасівка Катеринославського повіту отцем Іваном Куріліним».
І.Ю.Рєпін «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
Д.І.Яворницький з повним текстом листа запорожців турецькому султану ознайомив І.Ю. Рєпіна під час Шевченківських днів у С.Петербурзі і Рєпін загорівся запорожцями. Тема була надзвичайно гарячою для Іллі Юхимовича, бо він сам козацького роду. Рєпін не менше ніж тричі перебував у нас, у Біленькому, пишучі своїх славетних «Запорожців». Вчителька української мови та літератури Вище – Тарасівської школи Боровик Галина Василівна з цього приводу написала вірша «Заломи» присвятивши його своєму краю:
На правом березі Дніпра
Здаля відніється гора
А біля неї на осуні
Розкинулись старі Заломи.
Легенда поміж нас живе
Давно минуле кличе, зве
Малює в збудженій уяві
Дні незабутні, славні
І ожива козак Тарас
Що заснував село для нас
На морі видно байдаки
Пливуть завзяті козаки
Великий Луг сховавсь за обрій
І там по заду курені
Лунають вітру на вперейми
Веселий регіт та пісні
Козак друзяк добре приймав
Горілку з медом наливав
Пили, співали, танцювали
Чоботьма куряву здіймали
На протязі століть люди тікали на Запоріжжя від свавілля Речі Посполитої, панів, закріпачення. Під час каскаду російсько – турецьких війн на Запоріжжя також тікали від рекрутчини, тривалої солдатської служби… Згідно указу 1789 році було дозволено «втікачів різного «звания» зараховувати в казенні відомства незважаючи на те, хто вони і звідки взялися». В кінці 80 на початку 90 років ХVIII ст. державні кордони просунулися від порогів до Чорного моря на 600 км. Це створювало сприятливі умови для освоєння краю. І саме в цей час досить значну групу нових жителів краю, складали переселенці, яких на протязі 1774 – 1784 рр. вивозили зі старих маєтків, або купували для вивезення з густо населених місцевостей цілими сім’ями, щоб заселити землі рангових дач і утворювати нові панські маєтки.
Так виникло правобережне село Августинівка, назване іменем Августини Язикової – дружини пана Ф.Язикова. Населяли його кріпаки , куплені у графа Розумовського в селі Смольша Прилуцького повіту Полтавської губернії. Село Федорівка теж належало Федору Язикову.
У 1777 році начальник постачання Південної армії генерал – майор І.Балабін на східному березі річки Кушугум отримав 10650 десятин землі (1 десятина дорівнює 1,09…гектара) і заснував село Балабине. Село з першу мало назву – Петрівка, а з середини ХIХ ст. Петровське – Строганове, а Балабіно стало називатися після 1917 року.
Після ліквідації Січі, князь Г.О.Потьомкін подарував своїй племінниці Катерині Василівні Скавронській землі на яких знаходилися Конська слобода, Веселянка, Царицин Кут, Мало – Катеринівка… К.В.Скавронська перейменувала Конську слободу на Григоровку, а заселену, після ліквідації Січі запорожцями государеву слободу Краснокутівку на Катеринівку. Але виявилося, що вже є одна Катеринівка на честь імператриці на річці Кушугумовці. Тому до нової назви, графиня К.Скавронська, додала Мала.
Село Юльївка назване на честь другого її чоловіка, Юлія Літте.
Міністр фінансів Російської імперії граф Єгор Францієвич Канкрин у 1837 році купив у графині Ю.П.Самойлової, Григоровку, Веселянку та майже всі інші села на річці Конці. Ось тут і з’являється у нас назва населеного пункта Канкринівка.
Село Лукашеве – правобережне село біля витоку річки Томаківка, назване за прізвищем колишнього власника землі і села пана Лукашевича.
Малишівка – правобережне село, перенесене на нове місце перед затопленням дніпровських порогів у 1931 році. Найменування збереглося від земляних укріплень Малишівського редуту, збудованого російською армією у 1737 році «… для закриття російської флотилії», за 8 верст від гирла р. Сухої Хортиці і названого за прізвищем кошового отамана Івана Малишевича, який умовив запорожців піти від кримського хана. П’ять разів його обирали кошовим отаманом Січі.
Село Наталівка розташоване на Мокрій Московці і назване за іменем тодішньої його власниці, дружини новоросійського генерал – губернатора Наталії Строганової, в яку по юнацькі був закоханий О.С.Пушкін.
Зимівник Канівський було засновано у 1770 році на правому березі Дніпра біля Крутого Яру козаками Канівського куріння Запорозького війська Низового, який в той час десь тут стояв.
Село Лисогірка засновано на місці Джерелівського зимівника під час будівництва Дніпрогесу, як сільгоспцех Дніпробуду. Тут ще у ХVI ст. біля криниці Андрія Первозваного знаходився козачий лазарет, а на Білій горі- козачий бекет.
Село Біленьке було засновано на місці трьох козачих зимівників козака Коржана. А у 1802 році губернатор М.П.Міклашевський купив у К.Розумовського в селі Камиші та містечку Білики 450 кріпаків і розселив їх у Біленькому, Розумовці та Мар’ївці.
Переселенці з північних губерній України та Росії потерпали від незвичного для них клімату та природи. Незвичний клімат, безлісся, відсутність води., степова цілина, погані житлові умови, недоїдання, посухи, суховії, навала сарани, епідемії (холери, чуми…), інфекційні хвороби… надзвичайно ускладнювали їм життя.
З кінця ХVIII ст. колишнє Дике поле та Нижнє Подніпров’я поступово входе в європейський ринок і з 70 років ХIХ стає житницею Європи, а з кінця ХIХ ст., ще й центром сільгоспмашинобудування в імперії. 87 – 89% товарного хліба на початку ХХ століття вивозилося в Європу через порти Північного Причорномор’я, в тому числі і з Порт Мішеля в Біленькому. Побудований в 60 роках ХIХ століття Порт Мішель сприяв розвитку сільського господарства в нашому краї. З території правобережної частини сьогоднішнього Запорізького та Томаківського районів (Катеринославський повіт – авт.), це приблизно 150000 -200000 десятин землі, землевласники та чумаки на волах та конях везли хліб на пристань, економлячи при цьому від 3 до 6 копійок на кожному пуді збіжжя і зберігаючи при цьому сили і життя, насамперед волів, які в негоду (дощ, грязюка, ожеледиця і т.і.) не здатні продуктивно пересуватися і виходять з «ладу»).
Розвиток хліборобства, тваринництва, садівництва, виноградарства, шовкопрядства, ткацтва, перші: лікарня, школа, аптека, «полезноє прививание от оспы» все це зв’язано з ім’ям, з філантропською діяльністю, першого губернатора Катеринославської губернії, Михайла Павловича Миклашевського. Його маєтності на початку ХIХ століття розкинулися від Червонянської балки і до менонітських колоній у Верхній Хортиці на 60 тисячах десятин землі.
30 жовтня 2018 року виповнилося 210 років першої згадки про існування в Біленькому школи, лікарні на 40 осіб «обоего пола», аптеки, а також «полезному прививанию от оспы».
Менонітська доба 1789 – 1943 рр. внесла свій вагомий внесок в розвиток сільського господарства та індустріалізацію краю. Протестантська течія менонітів виникла на рубежі ХV – ХVI cт. в Європі. ЇЇ духовним і організаційним лідером був колишній католицький священик Симон Менон. В Європі, це був період постійних та різнобічних війн: між державами, в самій державі, класових та релігійних війн. Частина населення Європи втомившись від довготривалого кровопролиття, проголосила відмову вирішувати питання в суспільстві силою зброї і відмовилося служити за релігійними переконаннями у війську. Також вони відмовилося, визнаючи державну владу, приймати участь у державному управлінні і проголошували – водохрещення людина може приймати лише в повнолітті, а не немовлям і т.і.
Перша група поселенців, що складалася з 228 фламандських і фрізьких менонітських родин, прибула з Данцигу (Пруссія) до Хортицького урочища (Катеринославська губернія Російської імперії) у липні 1789 року, де вони і оселилися в палатках, очікуючи виділення обіцяних їм урядом землі, грошей та будівельних матеріалів. У 1790 році кожна родина менонітів отримала на правому березі Дніпра по 65 десятин землі, будівельні матеріали та гроші. Саме тут, вони заснували свої перші вісім поселень, які започаткували Хортицьку колонію (або Хортицький менонітський округ): Хортиця (Верхня Хортиця), Розенталь (Канцирівка), Острів Хортиця, Ейнлаге (Кічкас), Кронсвейде (Володиміровка), Нейебург (Малишівка), Нейендорф (Широке) і Шенгорст (Водяне, Ручаївка).
У 1803 році з’явилися менонітські поселення Бурвальде (Бабурка) та Нижня Хортиця, у 1809 році – Кронсталь (Павлівка – на честь Павла Міклашевського, Долинське. У селі Біленьке є вулиця Павлівка, вона ж Космічна, яка веде до сьогоднішнього села Долинського), у 1812 році – Нейостервік (Долинське), у 1816 році – Шенеберг (Смоляне), у 1824 році – Блюменгарт (Капустянка), Нейгорст (Тернувате) та Розенгарт (Розенпарк, Новослобідка).
Як розповідали самі меноніти, у перші роки їх поселення , тут «ще вітав дух козацтва: на острові Хортиця та поблизу нього по Дніпру залишились кілька запорожців, що займалися рибальством та звіриним промислом. Вони жили по зимівниках і зберігали вірність традиціям та звичаям запорожців». А жили біля Бабурки і на Хортицькому острові запорожці Швеці, Довгалі, Громуха, Кучугура, Головко та інші.
Коли з’явилися перші німці на острові Хортиця, козацький старшина Бабура приїхав до депутата Геппера познайомитися, а наступного дня, на облаштування надіслав йому по парі гусей, качок та курей. Після приїзду німців, одначе, він залишався недовго, розпродав коней, худобу та переселився до Чорного моря. За ним пішло чимало козаків, що мешкало у Великому Лузі.
Незважаючи на складнощі початкового етапу розвитку колонії – в подальшому, вона активно розвивалася. З 1820 по 1850 рр. її населення подвоїлося (з 4000 до 8000 чоловік). У 1819 році майже у безлісий степ було засаджено 30000 плодових дерев, приблизно 25000 шовковичних дерев та 35000 інших дерев. Меноніти починають висаджувати полезахисні лісосмуги.
Після 1861 року провідним напрямом у сільському господарстві Нижнього Подніпров*я стало рослиництво, яке з часом замінило вівчарство.
На 1917 рік територія Хортицької колонії зросла від початкових 33000 десятин землі до 150000 десятин. А для довідки, на 1914 рік, німецькомовне населення Російської імперії мало у приватній власності земельні володіння в імперії, які перевищували територію тодішньої Німеччини.
У 1871 році національні округи були ліквідовані, а замість них з’явилися волості. Окружні прикази замінили волосні правління (Gebietsamt) – у тому ж складі. Це ще більше сприяло самоуправлінню в німецьких поселеннях.
Меноніти замість військової служби відбувають альтернативну службу санітарами, лісниками, єгерями…
Швидка індустріалізація Європи та Російської імперії у II половині ХIХ століття, стрімкий ріст міського населення та зростання попиту на сільськогосподарську продукцію, насамперед – хліб, сприяло розвитку його виробництва на півдні України. А хронічна нестача робочої сили у сільському господарстві, сприяла швидкому розвитку сільгоспмашинобудування. На теренах сучасного Запорізького, Комунарівського та Олександрівського районів виготовлялося 28 найменувань сільгоспмашин та знарядь праці для аграріїв, від 12 до 60 % в державі: молотарки, віялки, жниварки, парові двигуни, залізні борони, буккера, снопов’язалки, і т.і. Хортицькі меноніти були лідерами у виробництві сільгоспмашин у Російській імперії. Одним з перших підприємств цього напрямку став завод сільськогосподарських машин та знарядь Пітера Генриховича Леппа у с. Хортиця. З 1879 по 1918 рік заводом керував онук П.Леппа – Іоган Герхардович .У 1903 році товариство стало акціонерною компанією з капіталом у 1150000 карбованців. Щоб забезпечити житлом своїх робітників власники заводу звели для них у Хортиці робочий гуртожиток.
Учень П.Леппа, Абрам Якович Копп, у 1874 році побудував власний ливарний завод, а у 1877 році істотно його розширив й установив на ньому перший паровий двигун. Завод А.Коппа виробляв лемішні плуги (буккери), молотарки, снопов’язалки та інші сільськогосподарські машини. З 1903 року заводи землеробських машин та знарядь Коппа стали одними з найбільших підприємств Росії.
Завод синів К.Гільдебранда та Пріс спеціалізувалися на виробництві плугів, косарок, молотароу і сівалок.
Корнеліус Тіссен мав у Хортиці завод сільськогосподарських машин та знарядь…
Були в Хортиці деревообробне підприємство Діка, фабрика годинників та моторів Давида Крьогіра. Меноніти – підприємці Хортицької колонії заснували свій банк.
У колонії Розенталь Герхард Ремпель у 1872 році заснував завод сільськогосподарських машин. Цей завод мав чудову репутацію, бо вже у 1880 – х роках отримував замовлення від міністерства сільського господарства. Саме Герхард Ремпель встановив у 1872 році перший паровий двигун на млині Германа Нібура. Герман Нібур побудував 6 найсучасніших млинів. Електричний млин у селищі Шенвізе був найпотужніший у Європі.
Також в селищі Розенталь працювала фабрика двигунів внутрішнього згорання (Д.Крьогіра), цегельний та черепичний завод (Іогана Пеннера), аптека (Еппа), друкарня, ковальська майстерня, паровий млин та майстерня теслярних робіт (Г.Діка), два вітряних млини й кілька магазинів. Новим імпульсом для розвитку менонітських колоній було прокладення ділянки Другої Катеринівської дороги та будівництво двохярусного Кічкаського мосту.
Хортицька центральна школа
В селищі Ейнлаге працювали шовкове ткацьке виробництво Германа Нейфельда (1845рік), пивоварний завод (1845рік), який виробляв1500 відер пива на рік (відро 12,3літра), працювали з I першої половини ХIХ ст. фургона фабрика ГенріхаУнгерна та вітряний млин, фабрика сільськогосподарськиг знарядьІогана Фрізе (1879 рік).
Саме менонітське селище Ейнлаге найбільше виграло від прокладеної залізничної ділянки Другої Катеринівської дороги.
Меноніти надзвичайно велику увагу приділяли розвитку охорони здоров’я та освіти. Так у 1870 році для надання медичної допомоги населенню Хортицької колонії земство побудувало у саду колонії Розентальську лікарню. Лікарня обслуговувала усі селища Хортицької колонії та населення шести сусідніх православних сіл. Огляд, ліки та лікування були безкоштовними. Експлуатаційні витрати та витрати на придбання фармацевтичних запасів були поділенні між Хортицьким волосним правлінням та Катеринославським земством.
Першими лікарями були Карнацький та Якоб Есау, а першим фельдшером – Берхард Шелленберг.
Економічно зміцнівши, меноніти, у кожному своєму селищі мали початкову школу. У селищі Хортиця діяло дві початкові школи, одна середня – Хортицька центральна школа та учительська семінарія, в якій готували вчителів і сільських писарів.. Релігійні потреби задовольняли менонітська церква, православна церква та синагога.
До послуг мешканців також були пошта, книжкова та взуттєва крамниця, базар, аптека, сільська лікарня (1909) та лікарня для фабричних робітників Леппа (1910). Сьогодні вони все ще використовуються як лікарня і є частиною великого лікарняного комплексу в Верхній Хортиці.
Тема менонітів це ціла епопея, але на жаль в історичній довідці історії її просто фізично неможливо вмістити.
Величезний вплив на розвиток Нижнього Придніпров’я мало скасування кріпацтва. Правда в нашому регіоні кріпаків на лютий 1861 рік було десь біля 30%, але прогрес вимагав змін в філософії розвитку держави. Саме в цей час в наш регіон стає центром розвитку металургії, машинобудування, будівництва залізниць, розвитку виробництва товарного експортного хліба, судноплавства… Залізна руда Кривого Рогу, вугілля Донбасу, марганцеві руди, металургія та машинобудування Катеринослава, сільхозмашинобудування Хортицької волості, міста Олександрівська, Молочанської волості, Мелітополя та Бердянська (Таврійської губернії)… зробили свою позитивну справу.
На початок ХХ століття бюджет Катеринославського губернського земства був найвагоміший у державі. Лише три повітові земства імперії могли собі дозволити безкоштовне лікування, як своїх платників податків, так і заплав, це Катеринославське до , Олександрівське (до яких наш район у ХIХ ст. відносився) та Тверське. І все!
Катеринославському земству, під час проведення земської реформи, надзвичайно повезло! Гласними (депутатами) стали не байдужі люди: батьки земської школи та медицини, реформатори сільського господарства та промисловості: барон М.О.Корф, О.М.Поль, П.М.Миклашевський, Д.Т.Гнедін, Я.Я.Савєльєв, І.В.Канкрин…
Вони з перших днів діяльності земства, як органу місцевого самоврядування заявили у весь голос: « ПАНОВЕ, КРІМ ЗЕМСТВА, ОСВІТОЮ ТА МЕДИЦИНОЮ НА МІСЦЯХ, ЗАЙМАТИСЯ НІКОМУ!»
Важкими, драматичними і навіть трагічними були для людей нашого краю перші десятиріччя ХХ століття. Перша світова війна, революційні події, військова інтервенція, громадянська війна, природні катаклізми, зневаги до людського життя та людської гідності, привели до міліонних втрат громадян нашої Вітчизни від військових дій, політичних репресій, голоду, холоду, епідемій та інфекційних хвороб.
Лише в новоствореній Запорізькій губернії у 1920 році було створено 20 санітарно – епідеміологічних станцій, одна з яких була створена в селі Біленькому і проіснувала до «Епохи Павловського».
У 1920 році територія сучасного нашого району знову стала ареною жорстоких боїв. Вона чотири рази переходила з руки в руки. Район вийшов з років лихоліття економічно зруйнованим. Робочої худоби (коней і волів), а також продуктивної ВРХ зменшилось в рази в порівняні з 1913 роком. Посівні площі землі значно зменшилися. Сільськогосподарські заводи Хортицької волості були пограбовані і майже всі стояли. На початку 20 років ХХ століття всі вони були націоналізовані.
Лише на початку 1923 року бойові дії в плавнях і навколишніх селах припинилися.
Саме в цьому ж 1923 році інженер Леонардо Унгерн в селищі Кічкас виготовив перший вітчизняний трактор «Запорожець».
18 березня 1923 року на теренах нашого району було в перше організовано Хортицький райвиконком. До його складу увійшло п’ять волостей: Августинівська, Білянська, Миколай-Пільська, Михайлівська та Хортицька. Тоді в районі налічувалося 56 населених пунктів з населенням 36502 чоловіка.
За соціальним станом населення району ділилося так: біля 20% – заможні селяни, біля 50% – середняки і більше 25% – бідняцьке селянство. Саме в цей час було створено КомНеЗам (комітет незаможних селян), в його склад увійшло 920 селян – незаможників.
Райвиконком знаходився в Хортиці, яка і стала районним центром. Членами виконкому було обрано 5 чоловік. Товариш Гроль К.Д. став першим головою Хортицького райвиконкому. Було виявлено, що з 23 колективів по спільній обробці землі діяло лише 3.
В районі на той час налічувалося 7 сільських будинків культури,1 хата-читальня і 6 бібліотек; працювало 3 школи по ліквідації неписьменності, виписувалося всього 12 примірників газети «Червоне Запоріжжя». З медичних установ в районі було дві лікарні: в селі Біленькому і у Хортиці та два медпункти: в Миколай-Полі та Августиновкі.
В середині 20 років минулого століття під час НЕПу країна стала оживати. Були намічені грандіозні плани соціально – економічного розвитку держави і в першу чергу будівництво Дніпрогесу.
В 30 – ті роки ХХ століття вогні Дніпрогесу осяяли своїм світлом золоті ниви Запоріжжя.
З цього приводу американська газета «Нью – Йорк Таймс» 17 жовтня 1926 року надрукувала інтерв’ю відомого американського експерта – консультанта в питаннях гідробудівництва, інженера Хью Купера, який відвідав нашу країну під час розробки проекту Дніпробуду: «Проек Днепростроя – заявил Купер, – не имеет себе равных в гидроелектрическом строительстве, в смысле его значения для сельского хазяйства, судоходства и промышленности, в короткое время он прибавит миллионы к національному багатству. Когда строительство станции будет закончено, страна будет иметь неисчерпаемый источник багатства. С пароходами и баржами, прорывающими на тысячи верст в глубь страны, после препятствий связаных с порогами, со степями, отправляющими свой хлеб вниз по течению реки, долина Днепра сможет конкурировать с Миссисипи…за порогами лежат мирове рынки».
Будівництво Дніпрогесу розпочалося 8 березня 1927 року на теренах нашого району. Рівно через тиждень пролунали скельні вибухи, що сповістили про початок штурму Дніпра. 8 листопада 1927 року перший бетон було залито в тіло майбутньої греблі. Але цілком логічним кроком було створення на Дніпробуді районної у місті Запоріжжі ради зі всіма повноваженнями. І в березні 1928 року було створено Кічкаський, з 1931 року Дніпробудівський, а з січня 1940 року Ленінський район. Зараз він має назву Дніпровський. Наш район рішенням уряду став сільгоспцехом Дніпробуду.
Дніпрогес і весь Дніпровський промисловий комплекс будувалися повністю вітчизняними інженерно – технічними і робітничими силами. Іноземні фахівці, а саме Хью Купер, Сімонс та інші, були залучені до будівництва Дніпробуду в якості технічних консультантів.
В зв’язку з тим, що в Нижньому Придніпров’ї випадає дощів у 1,5 – 3 рази менше ніж потрібно за нормою було вирішено у 100 кілометровій зоні Нижнього Дніпра побудувати зрошувальні системи першої і другої черги, кожна по 16 тисяч га зрошувальних земель. Господарства Білянської сільради, колгоспи та радгосп, були першими в державі повністю електрифіковані. Вже у 1933 році білянські колгоспи мали 320 га зрошувальних земель також зрошувалися на I відділені радгоспу Лисогорського. Електрофікація виробничих процесів сприяла вирощувати рекордні врожаї рису та овочів, розвивати молочне тваринництво та втілювати у виробництво нову с – г техніку.
А у селі Уділенське (зараз Білянська громада, за царя належало представникам царської родини – авт.), йшло випробування перших вітчизняних електроплугів.
На 1941 рік Запорізький район майже повністю було електрифіковано.
Будівництво Дніпрогесу йшло якраз під час суцільної колективізації села. І ці процеси йшли дуже боляче. Масову колективізацію сільського господарства не всі селяни сприйняли однозначно. Одні створювали комуни, а потім колгоспи. Інші селяни ці процеси не сприймали і організовували супротив суцільній колективізації подібно до «волинок» зображених у творі Лауреата Нобелівської Премії М.О. Шолохова «Поднятая целина». Такі волинки відбулися і у нашому районі, а саме в Біленькому, Мар’ївкі, Розумовкі…, але особливо великий супротив суцільній колективізації на селі надали жителі села Широке – 1,5 місяця. Йшло масове розкуркулювання і висилання за межи села, району, України одвічних хліборобів.
Люди, основне багатство нашого району, з років лихоліття 1921 – 1922 роки; 1932 – 1933 роки; 1946 – 1947 роки добре знають, що хліб всьому голова.
Встанемо, запалимо свічки, помолимось за них, які безвинно загинули в роки лихоліття і пообіцяємо не допустити в майбутньому такого лиха.
Але життя брало своє і люди все більше і більше цікавилися електрикою майбутнього Дніпрогесу. Побував в селах Біленьке, Августинівка, селищах Кічкас, Хортиця та інших з лекціями автор проекту Дніпрогесу академік Александров (текст лекції збережено).
Електростанція будувалася в основному руками молоді, що становила 70% відсотків будівельників.
На сім місяців раніше планового строку, у Першотравень 1932 року перший генератор станції дав промисловий струм. 10 жовтня 1932 року дніпробудівці святкували пуск першої черги гідровузла.
Вся країна пишалася дніпробудівцями, кожний школярик знав імена автора проекту Дніпрогесу Івана Александрова, начальника будівництва Олександра Вінтера, головного інженера Бориса Вєдєнєєва й інші.
Енергія Дніпровської ГЕС дала життя підприємствам Запоріжжя, Дніпропетровська, Донбасу, Дніпродзержинська, Кривого Рогу, Нікополя, багатьом сільськогосподарським районам Придніпров’я та Донбасу. Дніпро повністю став судноплавним.
Але першим від електроїнергії Дніпрогесу виграв сільський Запорізький район: зрошення земель, електромолотьба, електрифікація виробничих ділянок: 73 кузні і майстерні, освітлено 327 твариницькі ферми. Розбудовувалося тепличне господарство, насамперед у Біленькому. В передових господарствах було електрифіковано майже всі виробничі трудові процеси.
Не забували в Запорізькому районі електрифікувати і соціальну сферу: отримала освітлення, рентген і електролікування лікарня у Хортиці; освітлення та електролікування лікарня у Біленькому.
На 1940 рік в районі було 9 середніх, 20 неповних середніх та 36 початкових шкіл і всі вони були електрифіковані. Своїм яскравим освітленням приваблювали до себе 56 колгоспних клубів та 40 червоних куточків. Мали також електроосвітлення 29 дитячих садочків і майданчиків та 75 дитячих ясел. В хатах колгоспників можна було вечорами вчити уроки, читати, в’язати, шити цьому створила умови енергія Дніпрогесу.
Отримав електроїнергію Дніпрогесу і завод «Комунар», який до 1941 року випустив 157 тисяч зернозбиральних комбайнів «Комунар». Автором якого був колектив інженерів – конструкторів на чолі з сином селяни з Біленького Оверка Василенка, академіком Андрієм Оверковичем Василенко.
Іспити комбайна «Комунар» проводилися на ланах колгоспів і радгоспів Запорізького району.
Трактор СХТЗ 15/30 і причепний комбайн «Комунар»
З пуском у березні 1939 року 9 турбіни Дніпрогесу він вийшов на проектну потужність – 560 тис.кВт.
За роки перших п’ятирічок виросла могутня економіка міста Запоріжжя і всього Запорозького краю і тому 10 січня 1939 року було утворено Запорізьку область.
А Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 11 лютого 1939 року було утворено Запорізький сільський район до складу якого увійшли: Балабінська, Кушугумська та Мало – Катеринівська селищні ради і сільські ради: Мар’ївська, Білянська, Смолянська, Ново – Запорізька, Розумовська, Лукашівська, Широчанська, Нижнє – Хортицька, Павлівська, Бабурська, Ново – Сергіївська, Наталівська, Григорівська, Ново – Олександрівська, № 1, Юльївська, Степнянська, Вільнянська, Оленівська, Веселянська, Миколай – Пільська, Августинівська, Івангородська, Ново – Олександрівська № 2, Федорівська, Підгороднянська, Веселівська, Чапаїівська. (Землі було зібрано з Катеринославського та Олександрівського повітів Катеринославської губернії та Мелітопольського повіту Таврійської губернії (Веселянська волость).
Під час цієї адміністративної реорганізації, сім національних районів Запорізької області було ліквідовано, в тому числі й німецькомовних менонітів – Хортицький.
На 1941 рік вже 160 колгоспів із 1260 в Запорізькій області отримали електроенергію Дніпрогесу і 260 колгоспів мали телефонний зв’язок.
На 7 листопада 1940 року у Запорізькому районі, читаємо ми у звіті голови Запорізького РВК В.І.Краснікова, було 79 колгоспів, 6 радгоспів і 3 МТС (Білянська, Хортицька і Калинінська); 79 молочнотоварних ферм, по стільки ж вівце – птахо та свиноферм, 9 к
