«Запорізькому району – 80»
Широківська ОТГ
Село Августинівка (до 1929 року — Гнатівка) — раніше центр сільської ради, розташоване за 35 км від міста Запоріжжя.
Село засноване 1921 року. За ім’ям першого поселенця його названо Гнатівкою. У зв’язку з будівництвом Дніпровської гідроелектростанції 1929 року до Гнатівки переселилися 153 родини з села Августинівки, оскільки воно перебувало в зоні затоплення (звідси і сучасна назва села).
В околицях села виявлено дві палеолітичні стоянки (понад 15 та понад 40 тисяч років тому), досліджено могильник та знайдено 3 скарби доби бронзи (1 тисячоліття до н. е.). У двох з них були знаряддя виробництва (серпи, сокири та бронзові злитки), в третьому — форми для відливання цих знарядь. Досліджено поселення та могильник черняхівської культури (II—VI ст. ст. н. е.).
У селі функціонувало експериментальне господарство Центрального інституту механізації та електрифікації тваринництва Південної зони СРСР (ЦІМЕТ). Господарство мало 5,6 тис. га земельних угідь, з них 4,9 тис. га орної землі. 1969 року врожай зернових становив 25,2 цнт з га, кукурудзи—31,1 цнт, овочів—140 цнт. Урядовими нагородами відзначено 19 трудівників села. Завідуючу свинофермою К.О. Начос удостоєно ордена Леніна.
Селище Відрадне (1930 рік утворення) – знаходиться за 3 км від правого берега ріки Дніпро, нижче за течією на відстані 2 км розташоване село Привільне. Від Дніпра до села веде затока Балка Вільна.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів УСССР у 1958 році було розпочато будівництво Відраднівської птахофабрики. Першим директором якої став Вигонний Микола Степанович, а вже у 1974 правління перейшло до Білого Валентина Кузьмича. Село завжди славилось трудолюбивими людьми на яких трималось виробництво і багато серед них було відмічено орденами за працю, серед них:
- Троянова Раїса Максимівна (бригадир садової бригади ) отримала орден трудового червоного знамені;
- Пронін Віктор Володимирович;
- Москалець Володимир Іванович (коваль);
- Якобинчук Анатолій Антонович;
- Краснова Надія Захарівна;
- Васеніна Галина Миколаївна;
- Пасько Надія Сергіївна;
- Пасько Іван Андрійович.
Також працювала тракторна бригада та заправка , ферма, будівельна бригада.
До господарства почали приїжджати молоді сім'ї, що спричинило будівництво будинків для переселенців (з 1975 по 1989 побудовано 100 будинків для переселенців, 8-квартирний та 24-х квартирний), була побудована перша крамниця по вулиці 60 років ВЛКСМ (нині «Вільна») та заасфальтовані вулиці.
- 1971 – побудована нова школа, директором якої став Меркулов Володимир Маркович;
- 1978 – розпочато будівництво дитячого садочка;
- 1980 – висаджена Алея Слави;
- 1986 – розпочата газифікація селища;
- 2010 – з'явився сімейний парк, який започаткувала Мінакова Ніна Петрівна.
Село Веселе (1858 рік утворення) – колишній центр сільської ради Спочатку назва села була Весела. Раніше через села Веселе та Лукашеве проходив відомий Чумацький Шлях – козаки сіль на Крим возили.
На території Веселого була розміщена перша комплексна бригада колгоспу ім. Фрунзе (центральна садиба в Петрополі), за якою було закріплено 1618 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 1525 га орної землі. На бригаді вирощувалося зернові та технічні культури, вироблялися молоко та м'ясо. А також, тваринницький комплекс, де налічувалося близько 1500 голів крупної рогатої худоби, два зарибнених ставка, з водним дзеркалом 19 га.
Значну допомогу в електрифікації і механізації трудомістких процесів на фермах подали шефи — колективи робітників Дніпровського механічного заводу та трамвайно-тролейбусного управління. 1966 року урядовими нагородами відзначено 57 передовиків села.
На території колишньої Веселівської сільської ради проживали мешканці, яким наразі присвоєно звання «Почесний громадянин Запорізького району», а саме:
Дементьєв Сергій Валерійович (30.05.1984 р.н.) народився в місті Запоріжжя, в 1993 році разом з мамою і сестрою сім’я переїхала на постійне проживання до села Надія.
Дементьєв С.В. у 2000 році закінчив Петропільську загальноосвітню школу. З 2000 по 2002 рік навчався в технікумі міста Запоріжжя, з весни 2002 по 2003 рік служив в Збройних Силах України. Після служби працював різноробочим у ПП «Агрофірма «Славутич», а згодом у ПП Елтіз Запорізького району.
Як своє власне горе, Сергій сприйняв події на Сході України, не міг спокійно дивитись на захоплення України ворогом. Сергій служив в батареї управління 26-ої окремої артилерійської бригади. Пройшов жорстокі випробування в зоні АТО. Був поранений, тривалий час лікувався в шпиталі, не сповіщаючи про це рідним. Дізналися, коли приїхав додому на реабілітацію. Трохи побув і недолікувавшись, повернувся в частину, став в шеренгу. У лютому 2016 році мав повертатися додому по ротації, адже в зоні АТО пробув уже рік. Та сталося, на превеликий жаль, по іншому, 5 лютого 2016 року, Сергій загинув в селі Віролюбівка, Костянтинівського району, Донецької області.
Дейнега Раїса Кирилівна (28.12.1930 р.н.) народилася в с. Веселе. Загальний стаж її роботи 60 років, наразі на пенсії. Весь свій трудовий шлях пройшла в одному господарстві (колишній колгосп «КІМ», укрупнений в колгосп імені Фрунзе, реформований в КСП «Славутич», і в приватне підприємство «Агрофірма «Славутич»).
Дейнега Р.К. розпочала свою трудову діяльність у січні 1944 році після закінчення восьмирічної школи рядовою колишнього колгоспу «КІМ», який в 1960 роках був укрупнений і перейменований в колгосп імені Фрунзе. з січня 1951 року і по 10 червня 2004 року працювала дояркою (ручна дойка).
Без відрива від своєї нелегкої праці народила і виховала двох дітей (сина та доньку), дала їм достойну освіту і шлях в життя.
Раїса Кирилівна досягла надої молока до 5,6 тис. кг на 1 фуражну корову. За вагомий особистий внесок у розвиток сільського господарства отримала наступні державні відзнаки та нагороди:
- 1970 рік – медаль «За доблесну працю в ознаменування з дня народження В.І. Леніна»;
- 1973 рік – отримала орден «Трудового Червоного Прапора»;
- 1975 рік – орден «Леніна»;
- 1986 рік – отримала другий орден «Трудового Червоного Прапора»;
- 1984 рік – медаль «Ветеран праці»;
- 1996 році – «Заслужений працівник сільського господарства України».
Раїса Кирилівна бере активну участь в громадському житті, життєрадісна і сповнена оптимістичним настроєм завше морально підтримає кожного, як і в радості так і гіркі хвилини життя. Завше бере активну участь в проведенні сільських заходів «Дня села», святкування Дня Перемоги, багато уваги приділяє патріотичному вихованню молоді (приймає участі в уроках мужності та інших шкільних заходах). Незважаючи на свій поважний вік постійно відвідує на дому учасників бойових дій, постійно з ними тримає телефонний зв’язок.
Бакуменко Іван Іванович (15.08.1941 р.н.) народився у м. Запоріжжя. В минулому – голова колгоспу ім. Фрунзе; голова правління асоціації фермерських господарств «Славутич» Запорізького району; голова колективного сільськогосподарського підприємства «Славутич»; директор приватного підприємства «Агрофірма «Славутич».
Має державні нагороди:
- «Медаль «За трудову доблесть» - отримана у 1975 році;
- Орден Трудового Червоного Прапору – отриманий у 1982 році;
- Медаль «Ветеран праці» - отримано у 1982 році»;
- Присвоєно почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України - отримано у 1991 році;
- Орден Святого Рівноапостольного князя Володимира – отримано у 1991 році.
Громадська діяльність: Делегат ХХУІІІ з’їзду КПРС; постійно брав активну участь в громадському житті області,Запорізького району; депутат районної ради трьох скликань; депутат Запорізької обласної ради останніх трьох скликань; голова постійної комісії Запорізької обласної ради з питань агропромислового комплексу; член колегії Запорізької районної державної адміністрації.
Постійно брав активну участь в житті територіальних громад сіл, селищ Запорізького району. Під його керівництвом було збудовано і частково профінансовано будівництво газопроводів в селах Надія, Веселе, Урицьке. Надавав шефську допомогу Петропільській загальноосвітній школі І –ІІІ ступенів. В 2010 році було профінансовано реконструкцію Братської могили в с. Веселе. Надавав матеріальну допомогу ветеранським організаціям.
Село Володимирівське (1865 рік заснування) – колишній центр сільської ради, знаходиться за 1 км від правого берега ріки Дніпро, примикає до міста Запоріжжя (район Великий Луг). Розташоване над річкою Годяча.
Було заселено німцями-менонітами, як колонія (Новий) Кроневейд в 1865 році. Було у складі Хортицької волості Катеринославського повіту. У 1886 році тут було 864 мешканця, 54 двори, молитовний будинок, школа, 3 колісних заводи
У 1947 році перейменоване в підгосп заводу «Запоріжсталь» — Володимирівка, а в 1965 році перейменоване в село Володимирівське.
Село Лукашеве (1595 рік заснування) – знаходиться на лівому березі річки Томаківка. Колишній центр сільської ради.
Існує переказ про заснування села козаком-запорожцем Лукашем. Козацька символіка присутня і в сільському гербі.
Станом на 1886 рік у колишньому власницькому селі Лукашівка (Пальміра) Михайлівської волості Катеринославського повіту Катеринославської губернії мешкало 542 особи, налічувалось 100 дворових господарств, існували лавка й цегельний завод.
У 1910 році – збудовано лише за 1 рік Свято-Покровський Храм на кошти заможних селян, а також тих, хто дарував будматеріали. Нелегкий шлях «закриття–відкриття» нашого Храму «занепаду й розквіту» – зараз одне з найулюбленіших місць мешканців села Лукашеве.
Лукашеве славиться також одним з найвеличніших меморіальних комплексів Запорізького району, збудованого загиблим воїнам односельчанам. Відкриття відбулося 9 травня 1974 року на честь 30-річчя Перемоги. Цікава історія скульптури «Солдату» , який теж знаходиться на території комплексу. Ще у 1968 році ця скульптура була встановлена біля будинку культури і перезахоронено останки льотчика, який захищав село О.Бакуринського збитого поблизу села Лукашеве.
На фронтах Другої Світової Війни воювали 259 мешканців села Лукашеве, 136 – загибли смертю хоробрих, 69 – нагороджені орденами і медалями.
Небайдужі до своєї історії Лукашівці вирішили створити музей історії села, де зібрані біля 300 експонатів (окрім фото-архіву). Музей і зараз постійно поповнюється новими експонатами, які несуть лукашівці, соціально-громадські події також вносять зміни в експозиції музею.
У мезеї історії села зберігається «Великий дерев’янний символічний ключ», який і відкрив нову школу у 1980 році.
Відкриваючи сторінки культури Лукашевого зявилися факти, що ще у 1919 році при маленькому Сільбуті відкриті об’єднані бібліотека і театр. У бібліотеці було лише 353 екземпляри книг, зараз Лукашівська бібліотека знаходиться в одному з найбільших будинків культури району і налічує біля 11 тисяч книг.
На території села, також розташований єдиний в районі памятник українському Кобзарю – Т.Г.Шевченку.
З ім’ям відомого борця, чемпіону світу з вільної боротьби Ф.Ф. Гурського пов’язана історія села Лукашеве, у роки Другої Світової Війни він очолював сільську раду. І виявив організаційні якості, як керівника. В музеї історії села знаходяться речі і листи Ф.Ф.Гурського. На його честь, у березні 2017 року, відкрито пам’ятник у селі Гурське, де він мешкав останні роки свого життя біля його улюбленої груші.
Сумні сторінки Голодомору 1932-33 років знайшли свою пам’ять у «Хресті Голодомору», який знаходиться на цвинтарі. У ці чорні часи загинули 83-ри лукашівця від голоду.
У вересні 2018 року знайдено пам’ятник-надгріб’є жінки пана Лукашевича засновника села. Надгріб’є потребує остаточного дослідження археологів-спеціалістів.
Талановитих людей села Лукашевого неможливо перелічити усіх, але декотрі з них зробили незабутній внесок в історію села.
Перше за все це Іванченко Н.Д., який у 1954 році винайшов зерночисно-навантажувальний агрегат, який експонувався на ВДНГ. За що його нагороджено Великою золотою медаллю та автомобілем «Перемога» першим на селі.
Всім відомий В.Ф.Власов – науковий керівник, доцент кафедри прикладної математики та обчислювальної техніки маі, написав 28 наукових робіт, виступав з доповіддю на четвертому з’їзді математиків і на четвертому Всесвітньому конгресі математиків.
Також Лаппа В.М. закінчивши Дніпропетровський медичний інститут працював головним лікарем у Новомосковську, нагороджено знаком «Відмінник охорони здоров’я».
М.Г. Семенюченко – підполковник, командир ескадрильї був льотчиком випробувачем, товаришував в М. Тітовим відомим космонавтом, той навіть гостював у Лукашевому.
В.Ф. Чередніченко – у 2019 році буде святкувати 55-річчя своєї кореспондентської діяльності. Усі краєзнавчі нариси , які стосувались села Лукашевого або життя лукашівців – це його робота.
Село Ручаївка (1883 рік заснування) - знаходиться на березі річки Балка Широка, по селу протікає пересихаючий струмок.
Тут існувала німецька колонія Шенгорст (або Шенгорка), що входила до складу Хортицької волості. На 1886 рік тут було 105 мешканця, 93 двори, школа, магазин.
Після військових часів 1944-1965 роки село Ручаївка входило до складу колгоспу імені Карла Лібкнехта. Господарство села Ручаївка очолив після демобілізації його житель – інвалід ІІ-ої групи Мордвінов Григорій Петрович.
У селі була церква, семилітня школа, акушерський пункт та цегляний завод.
1950 – реконструкція колишньої будівлі контори в дитячий садочок;
1955-1970 – розвиток сільського господарства, побудова молочнотоварних комплексів;
1990 – будівля школи реконструйована під сільський клуб;
1990-1991 – асфальтування частини доріг села;
1978-1990 – забудова вулиці Степної – будинками для переселенців, молодих спеціалістів;
1994 – газифікація села Ручаївка;
2001 – асфальтування частини доріг села Ручаївка;
2002-2003 – побудова промислового магазину в центрі села;
2008 – капітальний ремонт будівлі сільського клубу, відкриття ФАПу в одній частині будівлі; газифікація будівлі;
2009 – реконструкція пам’ятки історії – пам’ятнику воїнам-односельчанам, Алеї Слави;
2010-2011 – побудова футбольного міні-поля та волейбольного майданчика;
2011 – встановлення дитячих та спортивних тренажерів;
2011 – асфальтування території біля клубу та частини вулиць села;
2011 – водогін села Ручаївка;
2012 – побудова зони відпочинку для культурно-масових заходів;
2018 – побудова критого навісу для проведення культурно-масових заходів.
Село Зеленопілля (1933 – рік утворення) — мало назву Петрівське, яке було перейменоване Постановою Верховної Ради № 4085 в рамках декомунізації.
Зеленопілля розміщене на відстані 1,5 км від селищ Високогірне і Канцерівка, за 2 км від села Нове Запоріжжя. Поруч проходить залізниця, станція Канцерівка за 2 км.
Село Малишівка (1928 рік утворення) – раніше входило до складу колишньої Сонячної сільської ради, знаходиться на відстані 2,5 км від сіл Лукашеве та Дніпрельстан. По селу протікає пересихаючий струмок з загатою (річка Малишева).
Засноване менонітами із Західної Пруссії у 1790 р. під назвою Неєнбурґ (або Нейєнбурґ, Малишівка) і було німецькою колонією у складі Хортицької волості Катеринославського повіту. На 1886 рік тут було 423 мешканці, 38 двори, школа, магазин, поштова станція
Село Широке (1865 – рік утворення) – колишній центр сільської ради, знаходиться на березі річки Балка Широка, вище за течією на відстані 4,5 км розташоване село Лукашеве, нижче за течією на відстані 1,5 км розташоване село Ручаївка. Річка в цьому місці пересихає, на ній зроблена загата.
Історія села Широке – німецька назва Ноєндорф, що означає «широке селище» та села Водяне – німецька назва Розенбах, що означає «долина троянд» почалася в 1790 році з переселення першої родини німців-колоністів: родини Браунів, яка переселилася сюди з Пруссії. З часом на березі річки Томаківка виникло ціле селище німців-менонітів. На додатках зображено онука перших переселенців та його дружини – Петера та Анганети Браун, а також карту села Ноєндорф періоду 1790-1943 рр. Головним, як за площею, так і за облаштуванням вважалося село Широке. Основна забудова села німцями-менонітами здійснювалася в 1902-1918 роках, про що свідчать написи на будинках, що залишилися і використовуються і сьогодні. Поступово життя поселенців налагоджувалося. Зводилися добротні будинки, до речі, багато з яких і зараз використовуються як житлові будинки, копалися колодязі (декілька для кожного двору), насаджувалися фруктові сади, зводилися дамби, поглиблювалися русла річки. Займалися поселенці й розведенням худоби: овець та корів. Процвітало й виробництво: майже кожне німецьке село мало власний цегельний завод, механічні майстерні, шовкопрядильні, ковальські, слюсарні, взуттєві та швейні майстерні. Обов’язковими були церква та школа. Місцевими поселенцями, крім житлових будинків в селі Широке були збудовані: школа – двоповерхове і одноповерхове приміщення, млин, олійниця, магазин, церква, постоялий двір. Нажаль, приміщення менонітської церкви, постоялий двір та двоповерхове приміщення школи не збереглися, бо були зруйновані під час Другої світової війни, але збереглося пізніш збудоване приміщення дитячого інтернату, яке було довгий час пристосоване під школу, до 1987 року. Одноповерхові приміщення школи в даний час переобладнані під житло вчителям місцевої школи. Олійниця та млин працювали в селі довгий час, потім не використовувалися. Перші п’ять українських сімей приїхали в село Широке в 1928 році. Їх найняли для випасання худоби, що належала місцевим мешканцям. Управління селом здійснювалося управою, яка очолювалась і укомплектовувалась німцями-менонітами. Старожили села розповідають, що за часів поселенців в Широкому працювала чотирьохкласна школа, в якій навчалися діти як німців, так і українців. В школі було три вчителя німецької мови. Ця школа була найрозвинутішою.
28 грудня 1943 року села Широке, Розенбах та Терноватка були звільнені від нацистської окупації радянськими військами.
Село Широке й Верхня Хортиця в свій час були одним із найпотужніших аграрних і культурних центрів Півдня України. Велика увага приділялася навчанню, культурному відпочинку та спорту. Для молоді були побудовані спеціальні місця для купання на берегах річки Томаківка. Вулиці тонули в буянні зелені садів, зводилися прекрасні архітектурні споруди та пам’ятники, розбивалися квітники, а вулиці села було вимощено добротною бруківкою, яка ретельно милася! В 20-ті роки, під час Голоду на Півдні України, в німецьких селах утворювалися громадські їдальні для всіх (не тільки німців, а й українців, росіян), така громадська їдальня була й в Широкому. Під час колективізації на території теперішньої Широківської сільської ради було утворено два колгоспи: в селі Широке – колгосп імені Е. Тельмана, в селах Терноватка та Водяне (Розенбах) – колгосп імені Будьоного. Колгосп імені Тельмана був передовим – колгосп-міліонер. В довоєнний період населення села Широке та Водяне поповнювалося дуже незначною кількістю українських сімей – лише для потреби обслуговування німецьких сімей. В жовтні 1943 року практично всі німці-меноніти були евакуйовані німецькими військами. В наш час колишні поселенці та їх нащадки проживають в основному в Канаді та Германії, але щороку, навесні та влітку приїздять поклонитися землі, яка колись дала притулок їх предкам і довгий час була їх суворою Батьківщиною. Саме в період з жовтня 1943 року розпочалося масове заселення сіл українським населенням. Українські сім'ї заселялись в кинуті німцями будинки. Основна маса українських сімей – це біженці з міста Запоріжжя та навколишніх сіл, житло: сержант Маракулов Сергій Пилипович, солдат Завалюшин Микола Андрійович та невідомий солдат. Вони були захороненні в Братській могилі в центрі села Широке. В 1955 році в селі Широке було розбито й насаджено красивий парк в центрі села. В 1967 році в центр парку було перезахоронено тіла загиблих воїнів, де в даний час і знаходиться Братська могила, і де встановлено пам’ятник загиблим воїнам - постать Солдата з автоматом зі схиленою головою, який вказує на Братську могилу. Пам'ятник загиблим воїнам утримується в належному стані: біля нього щороку 9 Травня проводяться мітинги, обов’язковими учасниками яких є працівники культури, учні місцевої школи, односельці. Територія парку навкруги пам’ятника також дбайливо доглядається працівниками культури, учнями школи та місцевими жителями. В жовтні 2013 року висаджено Алею Слави з молоденьких сосен та розбито три квітники.
На Братській могилі встановлено меморіальну дошку, на якій висічено імена 16-ти загиблих на фронтах Другої світової війни місцевих мешканців, хоча місцевими мешканцями вони названі умовно, адже все населення села – це люди, що приїхали сюди з різних сіл і міст України і Росії після визволення села з окупації. Але всі вважають їх односельцями. Це рідні тих людей, які тепер стали корінними жителями села. Зразу ж після визволення, 30 грудня 1943 року в селі Широке утворено сільську раду, яка розташована в приміщенні колишньої управи. Крім сільської ради , після визволення в селі Широке були відкриті фельдшерсько-акушерський пункт та хата-читальня. Працювала хата-читальня до 1 березня 1947 року, а з липня 1947 року в селі функціонувала сільська бібліотека. З 1946 року в селі Широке було відкрито пологовий будинок, роботу якого було завершено в 1959 році.
З 01 липня 1948 року в с. Широке було відкрито сільський клуб, який розміщувався в приміщенні колишнього німецького сільського клубу. В 1970 році в селі Широке за типовим проектом збудовано приміщення нового будинку культури, який працює по теперішній час. В цьому ж приміщенні розташована й сільська бібліотека, з 2014 року в ній функціонує мережа Інтернет.
В лютому 1959 року Широківська сільська рада була ліквідована і села сільської ради ввійшли до складу Лукашівської сільської ради.
З квітня 1959 року управління громадою відбувалось Лукашівською сільською радою. З 01 квітня 1974 року було знову створено Широківську сільську раду, яку очолив Сігута Михайло Дмитрович, а секретарем була обрана Ковалєвська. З 1979 року головою сільради був Крамаренко Вадим Михайлович (нині покійний), а з березня 1981 року сільську раду очолив Коваленко Григорій Самойлович, а секретарем були Коваленко Ольга Михайлівна та Зозуля Серафима Іллівна, з 1998 року секретарем було обрано Гаврилову Ніну Іванівну, яка працювала на цій посаді до 2012 року, потім секретарем було обрано Мілейко Юлію Олександрівну. З 14.04.1998 Широківську сільську раду очолював Голосной Микола Якович.
30 квітня 2017 року відбулися вибори голови Широківської громади та 26 депутатів. Перемогу отримав – Коротенко Денис Олександрович. Над проектом створення Широківської громади працювали співробітники районної та обласної адміністрації. Згідно з географічним розташуванням та відповідно до економічних показників вони розробили «Перспективний план», згідно яким до Широківської громади мало увійти 35 сіл, у складі 7 сільських рад. Відбулося більше 30-и громадських обговорень, перш ніж було прийнято рішення про створення Широківської громади. Формально датою дня народження громади є 13 жовтня 2016 року. Саме в цей день рішенням сесії було остаточно проголошено об’єднання 28 сіл у складі 6 сільських рад в одну громаду(керівництво однієї з рад відмовилось приєднатися до громади).
Поблизу села розташований аеродром «Широке», вздовж якого пролягає автошлях Н08. Отримавши у спадщину добре оснащений та діючий «Запорізький центр льотної підготовки імені Маршала авіації О. І. Покришкіна», який свого часу був відомий на весь Радянський Союз, за роки Незалежності України цей об'єкт не змогли зберегти. Весь цей час аеродромом ніхто не займався, злітні смуги розкрадались, а на території аеродрому взагалі проводились автоперегони. Протягом тривалого часу Центр льотної підготовки перебував у практично «занедбаному» стані. Об'єднаними зусиллями із небайдужими до неба та польотів людьми – народними депутатами В’ячеславом Богуслаєвим, Петром Сабашуком та головою Широківської громади Денисом Коротенком аеродром у селі Широкому відновлює свою роботу. Проводяться заняття льотної школи та Фестиваль «Музика та Небо».
Четвер, 13 Грудня 2018 10:21 | Переглядів: 3369
